Бучач: василіяни, нобеліант і російські авіабомби

Завершення репортажу про пам’ятки Бучача. Початок – Бучач: Пінзель і Потоцькі.

Ми розповіли про творчий доробок видатного скульптора Йогана Пінзеля, залишений ним у Бучачі. Але й без Майстра це місто залишається одним із найцікавіших у Галичині.

Найдавніша сакральна пам’ятка міста та друга за давністю споруда Бучача (старіший лише замок) – церква Св. Миколая (УАПЦ).

Мурований храм на місці давнішої дерев’яної церкви звели 1610 року за сприяння Марії Могилянки – кузини славетного митрополита Петра Могили та дружини власника Бучача Стефана Потоцького. Про це й досі нагадує об’єднаний герб Потоцьких і Могил над церковною брамою.

Впадає у вічі, що храм – оборонного типу. Інших у ті неспокійні часи, здається, й не будували. Споруда гармонійно поєднує тип української тридільної безверхої церкви з молдавськими конховими храмами. Відчувається, що храм фундувала молдавська аристократка.

В 1660-х роках коштом церковної громади було створено різьблений іконостас. Він майже повністю дійшов до нашого часу (за совітів пропав лише третій ярус). Відвідати Миколаївську церква варто лише заради цього шедевру XVII століття.

Але нині церква Св. Миколая відома не так своїм поважним віком і шедевральним іконостасом, скільки гучним скандалом – звинуваченнями на адресу панотця у крадіжці та підміні давніх реліквій храму копіями. Серед них буцімто й найголовнішої святині – ікони «Богородиця» XVI століття, подарованої храму Марією Могилянкою, а також золотої чаші для причастя (пожертва її чоловіка).

Нині ніхто в Бучачі достеменно не може сказати, автентична це реліквія Марії Могилянки чи сучасна копія-підробка.

Від “скандальної” церкви перейдімо до найвиднішої історичної пам’ятки міста – монастиря отців Василіян. “Найвидніщий” – від слова “видно”. Монастир, що височить на горі Федір, є головною архітектурною домінантою Бучача і видно його чи не з кожного куточка міста.

В історії створення обителі не обійшлося без всюдисущих Потоцьких. Адже батьком-фундатором монастиря став Стефан Александр Потоцький. 7 грудня 1712 року в Любліні він підписав відповідну грамоту. Магнат фундував цей монастир не просто так, з любові до клобуків та чернечих молитов, а з абсолютно прагматичною метою: чималі маєтності Потоцьких потребували великої кількості освічених греко-католицьких панотців. Тож монастир передовсім планували як освітній заклад, де майбутнім священикам викладали  догматичне та пасторальне богослов’я. У 1713 році обитель інкорпорували у Чин Святого Василія Великого. У той час у монастирі було лише 6 ченців, запрошених до Бучача з Литовської провінції ЧСВВ.

Відтоді і протягом усієї своєї історії монастир залишався знаним освітнім центром греко-католицької Галичини. У 1712-1754 рр. тут діяла богословська семінарія. У 1754 році василіяни відкрили гімназію, що працювала майже три десятиліття. Привілей на утворення цього закладу видав Микола Василь Потоцький (той самий, при дворі якого  жив і творив Йоган Пінзель). Він же фундував при гімназії конвікт – інтернат для сиріт шляхетського роду. Останній проіснував аж до 1911 року. Діяльність самої гімназії відновили 1804 року. Як шестикласна вона пропрацювала до 1870 року, відтак її статус понизили до чотирикласної. Останнє сталося через брак викладачів, багато з яких покинули місто після великої пожежі 1865 року. Остаточно гімназію закрили в 1893-му.

В 1773-1784 роках при монастирі діяли вищі філософські курси, у 1856-1865-х – ще й дворічні курси з підготовки вчителів народних шкіл.

Перші ченці прибули  на “пусте місце” і, звісно ж, були змушені облаштовуватися з нуля. На початку їм дещо допомогла Львівська римо-католицька архиєпархія, яка надала їм у тимчасове користування костел Св. Хреста. Нинішній комплекс монастирських споруд звели за сприяння Миколи Василя Потоцького. Його центром стала церква Чесного і Животворящого Хреста (1771), зведена замість однойменної попередниці під орудою видатного архітектора Ґотфріда Гофмана. Того самого, який розробив проект Успенського собору – головного храму Почаєвської лаври.

Монастир Василіян

Успенський собор, Почаїв

Храм у Бучачі зведено у стилі “віленського бароко” (засновник – архітектор Як Кшиштоф Гляубіц).

Остаточного ж сучасного вигляду комплекс набув у1849-1854 роках, коли в монастирі звели ще й триярусну дзвіницю. Кошти на будівництво офірував ігумен монастиря (і водночас парох Бучача) о. Модест Мацієвський.

Як уже зазначено, монастир у Бучачі від початку був знаним освітнім центром і, відповідно, мав величезну бібліотеку. Найвідомішим з її скарбів є рукописне Городиське (Бучацьке) Євангеліє – книга-пам’ятка XIII ст. Манускрипт налічує 160 аркушів, текст – традиційне Євангеліє написане давньослов’янською мовою києво-руського (давньоукраїнського) ізводу. Від XV ст. Євангеліє зберігалося в Городиському монастирі на Волині, звідки потрапило до Бучача. Від початку XX століття книга – в бібліотеці митрополита Андрея Шептицького. Нині зберігається у Національному музеї Львова.

Бучацьке Євангеліє

З подій новітньої історії варто згадати засідання Української Національної Ради ЗУНР 9 червня 1919 року, що відбулося у Василіянському монастирі, коли члени УНР призначили Євгена Петрушевича Уповноваженим Диктатором і передали йому всю виконавчу та законодавчу владу ЗУНР (тоді ще формально Західної області УНР).

У 1920-му монастир добряче пограбували російські більшовики, але, на щастя, тогочасна окупація була нетривалою. А от після “золотого вересня” вже був повний гаплик. Ігумену о. Миколі Лискові, наприклад, довелося осісти аж у далекій Бразилії.

У повоєнні часи споруди монастиря використовували для господарських потреб, а від 1950 року і до “пєрєстроєчного” 1986-го тут діяло профтехучилище. У 1990-му комплекс споруд монастиря повернули УГКЦ. У березні 1991 року до Бучача повернулися отці-василіяни.

На що варто звернути увагу в монастиря, крім храму Воздвиження Чесного Хреста? По-перше, у вічі впадає статуя Непорочного Зачаття Богородиці, яка стоїть перед церквою. Постамент прикрашено всюдисущою “Пилявою” Потоцьких. Фігуру встановили приблизно у 1816-1818 роках. Автор невідомий. Як і придорожні фігури Пінзеля, Богородицю знищили совіти. Наразі тут встановлено копію, відновилену за старими світлинами.

Не оминіть і високохудожній меморіальний барельєф, встановлений 2012 року на честь 300-ї річниці монастиря.

Тераса перед церквою – одне з найкращих місць для фотографування “на тлі”. І не лише на тлі чудової монастирської архітектури. Звідси відкривається ще й казкова панорама історичного центру Бучача.

За якусь сотню метрів від монастиря стоїть один із найцікавіших і найгарніших «особняків» міста (його гостроверхий шпиль добре видно з монастирської тераси). З першого погляду навіть неможливо визначити його архітектурний стиль. Тут і бароко, і готика, і сецесія… Але вся ця екліптика напрочуд гармонійна. Основною домінантою споруди є кругла вежа-флігель під високим конічним дахом-шпилем, вкритим різнобарвною полив’яною дахівкою. Все це разом схоже на якийсь казковий замок.

Стіни будинку складено з червоного пісковику. Того самого, з якого вимурувані стіни й бастеї місцевого замку. Не здивуюся, якщо раптом з’ясується, що ці камені мають замкове ж походження (нагадаємо, що в ХІХ ст. Бучацький замок використовували як своєрідну каменоломню). Специфічне забарвлення стін дало споруді відповідну назву – “Червоний будинок”.

Пам’ятник Тарасові Шевченку перед “червоним будинком”. Кобзарів у Бучачі, до речі, двійко.

Особняк цей звели 1897 року. У роки Першої світової, під час російської окупації Галичини тут містився військовий шпиталь. За часів Польщі – окружний поліційний комісаріат. По війні будинок використовували під офіси різних радянських установ. Від 1963 року в “Червоному будинку” діє музична школа.

Бучацькій музичній школі взагалі таланило на будинки з унікальною архітектурою. До 1963-го служителі муз базувалися в “будинку з мансардою”. Він стоїть майже біля самого мосту через Стрипу, який веде від історичного центру міста до монастиря василіян, тож не помітити його складно – ще й зважаючи на химерну зовнішність. Цей будинок теж заслуговує на купу схвальних епітетів і на визначення “унікальний”. Автор чимало подорожував Україною, але нічого схожого не бачив.

 

«Будинок з мансардою» одразу впадає у в вічі

Цей же будинок на початку ХХ ст. 

Власне, сам будинок досить типовий для провінційної галицької архітектури межі ХІХ-ХХ століть. Вся “родзинка” – у великій дерев’яній мансарді, яка перетворює споруду на щось казкове. Кажуть, що таке чудо звів якийсь бучацький адвокат-єврей. Нині у цьому будинку місцева дитяча лікарня.

Вулиця Шкільна (у «дівоцтві» Гімназіальна), на якій стоїть колишня «хатинка» юриста, варта, аби нею неквапливо прогулятися. Своєю назвою вулиця завдячує чималому будинку місцевої гімназії імені Володимира Гнатюка. Будівля є яскравим зразком офіційної імперської архітектури часів Австро-Угорщини. Звели її за проектом львівських архітекторів Тадеуша Мостовського й Іполіта Слівінського (за іншою версією, Джованні Батісти Феррарі та Топольницького). Гімназію урочисто відкрили 10 січня 1899 року, в церемонії взяв участь намісник Галичини Леон Пініньський.

Гімназія

Трохи далі за гімназією – ще одна варта уваги споруда. Двоповерховий будинок подібний на палац із діснеївського мультика. Нині це районний будинок культури, а колись був будинок громадських зборів). Звели його 1905 року коштом усіх громад Бучача: польської, єврейської, української та вірменської. До початку Першої світової війни тут регулярно давав вистави знаменитий львівський театр “Руська бесіда” Йосипа Стадника. У міжвоєнний час влада передала споруду польському культурно-спортивному товариству “Сокіл”. Попри це, будинок і далі використовували всі національні громади міста для проведення своїх заходів. Зокрема, українці відзначали тут річниці Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка тощо.

Навпроти колишнього “гнізда соколового” досить доречно пролягає пішохідний місточок через Стрипу, яким можна повернутися назад, до історичного центру Бучача.

Давня забудова і соціалістичний реалізм

Рештки австрійської сецесії

Ковані віконниці сутерин ХІХ ст.

Гуляючи серед старої забудови важко уявити, що 100 років тому все це було жалюгідними руїнами. У роки Першої світової, здається, жодне інше велике місто в Україні не зазнало таких тотальних руйнувань, як Бучач. Якщо у 1914-му росіяни взяли місто майже без помітного опору з боку цісарського війська, то під час знаменитого «брусиловського наступу» в травні 1916-го, місто отримало «по повній програмі». Московити, традиційно не дуже переймаючись долею мирних мешканців, методично розстрілювали Бучач із важких гаубиць. Причому жодної військової потреби у тому не було. Це була винятково акція залякування та помсти за негостинне ставлення галичан до росіян під час попередньої окупації.

Березень 1916 року. Після російського авіанальоту на Бучач

За півтора місяці до того Бучач став жертвою чисельних нальотів важких бомбардувальників “Ілля Муромець” (найбільший на той час літак у світі; створений за проектом киянина Ігоря Сікорського). Жертвами стали переважно мирні мешканці.

Російські війська входять у Бучач, червень 1916 р.

Руйнування міста внаслідок російського обстрілу

Руйнування були такі значні та тотальні, що відновити все поруйноване городяни не спромоглися навіть до початку наступної світової війни.

Трохи про бучачан, яких знають у всьому світі. Найперше варто згадати уродженця міста Симона Візенталя (1908-2005) – фундатора та керівника віденського «Центру документації» (нині «Центр Симона Візенталя»), знаменитого агента Моссаду та “мисливця за нацистськими злочинцями”.

Якщо про Візенталя завдяки мас-медіа чув чи не кожен, то ім’я Шмуеля Йосифа Аґнона (Чачкеса; 1887-1970) відоме набагато меншій кількості людей. А дарма. Останній все ж лавреат Нобелівської премії з літератури (1966), врученої, зокрема, “за глибоко оригінальне мистецтво оповідання, навіяне єврейськими народними мотивами”. Писав він на івриті та їдиші. І що цікаво, майже в кожному з його творів присутній Бучач. Чи прямо, чи анонімно, але з описів видно і з натяків чути, що йдеться саме про його рідне місто, а не про якесь інше.

У своїх творах Чачкес постійно згадував вулиці та площі Бучача

Площа Ринок і ще один бучацький Шевченко. Наші дні.

І наостанок згадаємо про коньяк. Маю неабияку підозру, що більшість населення східних областей України знають про існування міста Бучач не через Пінзеля чи нобелівського лавреата, а винятково завдяки телевізійній рекламі згаданого трунку. На під’їзді до Бучачу автор ледь очі не намозолив, визираючи в довколишньому краєвиді хоч би щось подібне до виноградників. І таки знайшов! Ну точнісінько такі ж ряди шпалер, як на плантаціях кримської Масандри. Але зблизька виявилося, що шпалери підтримують не лозу, а тоненькі яблуневі саджанці. Аборигени ж просвітили, що тернопільське виноградарство тут ні до чого, а сам напій виготовляють із коньячних спиртів, завезених із Західної Європи. Проте місцевим коньяком бучачани (принаймні всі, з ким спілкувався автор) пишаються не менше, ніж архітектурними пам’ятками чи видатними особистостями.

 

І я там був, коньяк той пив, по вусах не текло (бо нема), і все попало, куди й мало…

Автор: Дмитро ПОЛЮХОВИЧ

Світлини автора, а також сайтів pidzamochok.at.ua, about-ukraine.com, zabytki.in.ua, lvivcenter.org.

Share This Post

Post Comment